Судове рішення будь-якої інстанції повинно відповідати низці вимог. Можна зустріти різні підходи до переліку і розуміння таких вимог, що пояснюється певною складністю та багатогранністю інституту судового рішення. У цьому Посібнику зупинимося на найважливіших, на наш погляд, вимогах – щодо правосудності, своєчасності, вмотивованості, чіткої та чистої мови, доступності стилю судового рішення.
Ці вимоги одночасно є критеріями, за якими можна оцінювати будь-яке судове рішення. якщо рішення відповідатиме цим критеріям, воно задовольнятиме очікування сторін, суспільства і судів.
Однією з ключових вимог до судового рішення є правосудність. Це юридичний критерій, дотримання якого перевіряють суди вищих інстанцій.
Правосудність – основний критерій якості судового рішення, порушення якого є підставою для скасування чи зміни судового рішення судом вищої інстанції. Правосудність поєднує в собі дві вимоги – обґрунтованість (стосується питань факту) та законність (стосується питань права).
Обґрунтованим є судове рішення, якщо воно ухвалене судом на підставі обставин у судовій справі, які повно і всебічно з’ясовані на основі доказів, що були досліджені судом.
Докази у справі суд може досліджувати не лише в судовому засіданні (усне провадження), а й у письмовому провадженні, яке проводиться без судового засідання, якщо воно передбачене відповідним процесуальним законом.
Для ухвалення обґрунтованого рішення суду необхідно правильно визначити обставини, які слід встановити для законного вирішення справи, а також оцінити докази щодо цих обставин.
Предмет доказування визначається відповідно до норм матеріального права (або процесуального права, якщо вирішується процесуальне питання), які регулюють спірні відносини. Правильне та повне визначення предмету доказування – це необхідна умова ухвалення обґрунтованого судового рішення.
Суд оцінює докази у процесі всього розгляду справи. Навіть розглядаючи клопотання про залучення якогось доказу, суд оцінює його під кутом зору належності та допустимості й може відхилити його вже на цьому етапі без дослідження. Оцінку суд дає і під час дослідження доказів. Наприклад, під час допиту свідків суд може дійти висновку про наявність суперечностей у показаннях свідків, і тоді є підстави для призначення одночасного допиту таких свідків. Усе це попередня оцінка доказів.
Остаточну оцінку суд дає доказам лише при вирішенні справи – тобто у кінцевому судовому рішенні (зазвичай у рішенні суду, постанові, вироку – залежно від виду судочинства) за результатами розгляду справи. Саме тоді суд повинен встановити усі обставини у справі.
Стандарти попередньої оцінки доказів часто є нижчими, ніж при остаточній оцінці. Для ухвалення процесуальних рішень часто достатньо дотримання таких критеріїв, як «припущення», «висока ймовірність», а от дотримання критерію «переконливості» (упевненості) та дотримання критерію «поза усяким сумнівом» вимагається найчастіше для кінцевого рішення у справі.
Висока ймовірність. Ось інший приклад: щоб забезпечити адміністративний позов, достатньо дійти висновку, що існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам чи інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі. Таким чином, докази не обов’язково повинні переконувати у тому, що таку шкоду буде заподіяно.
Переконливість. Критерій переконливості обов’язково повинен бути дотриманий у судовому рішенні за результатами розгляду справи. Для встановлення обставин у справі при її вирішенні необхідно, щоб докази однієї сторони переконували у наявності цих обставин більше, ніж докази іншої сторони переконували у протилежному. Якщо є докази на користь протилежного твердження – про відсутність таких обставин, то вони не повинні породжувати вагомих сумнівів у тому, що ці обставини дійсно були. За наявності таких сумнівів суд робить висновок про недоведеність певної обставини. Але при цьому слід враховувати, що у деяких категоріях справ встановлена презумпція вини відповідача, а тому певну обставину слід вважати встановленою, якщо відповідач не навів переконливих доказів щодо відсутності цієї обставини.
«Поза розумним сумнівом» – це найбільш «вимогливий» критерій оцінки, що діє у кримінальному судочинстві й має бути дотриманий при ухваленні обвинувального вироку. Його суть виражена у конституційній формулі:
«Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь» (друге речення частини другої статті 62 Конституції України).
А це означає, що суд може ухвалити обвинувальний вирок лише тоді, коли надані докази спростовують усі розумні сумніви щодо вини особи. Докази, що викликають такі сумніви і зазвичай надані стороною захисту, суд має вмотивовано відхилити у вироку. Якщо докази вини особи не витримують критерію «поза розумним сумнівом», то це є підставою для ухвалення виправдувального вироку.
Судове рішення є законним, якщо воно ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Це випливає з конституційного принципу законності (пункт 1 частини третьої статті 129 Конституції України).
Суд кваліфікує спірні правовідносини, тобто дає їм правову оцінку, за нормами матеріального права, які включають, зокрема, й норми процедурного права, що визначають поведінку суб’єктів спірних правових відносин.
Застосування судом норми матеріального права полягає у зіставленні встановлених обставин у справі з ознаками норми матеріального права, яка регулює поведінку учасників спірних правовідносин, і в установленні відповідних правових наслідків у разі порушення норми кимось із учасників.
Норми процесуального права врегульовують порядок здійснення судочинства та відносини, що складаються в процесі його здійснення між учасниками судового процесу і судом. Ці норми містяться передусім у процесуальних кодексах. Застосування судом норми процесуального права полягає у вчиненні визначених законом процесуальних дій та ухваленні рішень, які визначають рух справи (ухвали) та вирішують справу по суті (рішення, постанови, вироки), а також в належному оформленні цих рішень.
Верховенство права як принцип судочинства визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту. Справедливим та ефективним повинен бути як судовий процес, так і результат судочинства.
Ось приклад із судової практики, який може проілюструвати застосування закону з урахуванням верховенства права. Колишній коваль оскаржив до суду відмову Пенсійного фонду призначити йому пенсію на пільгових умовах, хоча він працював у шкідливих умовах. Суд першої інстанції позов задовольнив. Але апеляційний суд скасував рішення першої інстанції і відмовив у задоволенні позову, оскільки підприємство, де коваль працював, не атестувало його робоче місце, як це вимагалося законодавством як умова для призначення пенсії на пільгових умовах. Суд касаційної інстанції підтримав позицію першої інстанції, скасувавши рішення апеляційного суду:
Приклад
Колегія суддів вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у позивача права на отримання пільгової пенсії, оскільки неможливо ставити це право в залежність від проведення атестації робочого місця коваля сільськогосподарським підприємством, де він працював. Законодавець поклав обов’язок проведення атестації робочих місць на керівників підприємств, а тому її не проведення не може позбавити громадянина його конституційного права на соціальний захист при вирішенні питань щодо надання пенсій за віком на пільгових умовах.
Інше вирішення цього питання судом при формальному дотриманні законодавства привело б до порушення принципу рівності. Адже коваль із сусіднього підприємства, яке добросовісно поставилося до виконання своїх обов’язків щодо атестації робочих місць, отримує пенсію на пільгових умовах. Позбавлення такої самої пенсії коваля, який працював у таких самих умовах, через бездіяльність підприємства свідчило б про застосування різних стандартів до однакових за змістом ситуацій та покладення відповідальності за бездіяльність підприємства на коваля. Чи мав намір законодавець позбавити коваля пенсії на пільгових умовах, коли він встановлював вимогу про атестацію робочих місць? Вочевидь, ні. Атестація спрямована на підтвердження того, що робоче місце справді пов’язане зі шкідливими умовами праці. Цілком справедливо, що у разі не проведення атестації шкідливість роботи може бути підтверджена іншими доказами. Тож тлумачення судів першої і касаційної інстанцій є найбільш розумним за конкретних обставин та враховує цілі закону.
Як бачимо, принцип верховенства права відкриває дорогу до творчого, а не бездумного застосування закону. Судові рішення з огляду на верховенство права за своїм змістом повинні утверджувати справедливість і права людини, укріплювати довіру до суду. Проте в жодному разі цей принцип не може стати виправданням для зловживань з боку суду, суддівського свавілля.
Слід звернути увагу на ще один важливий аспект законності судового рішення як критерію його якості. На ньому наголошує Консультативна рада європейських суддів:
«Для ухвалення судового рішення може виявитися необхідним не лише врахувати відповідні правові положення, а й взяти до уваги неправові поняття та реалії, які стосуються контексту спору, наприклад, етичні, соціальні чи економічні міркування. Це вимагає від судді усвідомлення наявності таких міркувань при вирішенні справи» (пункт 22 Висновку щодо якості судових рішень).
Приклад
… накласти адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 34 гривні з конфіскацією предметів торгівлі – 1 пляшки мінеральної води «Миргородська» 0,5 л – та їх знищити.
На перший погляд, суд дотримався закону – частина перша статті 160 Кодексу про адміністративні правопорушення і справді передбачає за торгівлю в містах з рук на вулицях, площах, у дворах, під’їздах, скверах та в інших невстановлених місцях накладення штрафу від 17 до 119 грн. з конфіскацією предметів торгівлі або без такої. Суд діяв у межах встановленої законом дискреції.
Однак рішення могло би бути зовсім іншим, якби суддя задав собі прості питання, які обов’язково виникнуть у звичайної людини. Наприклад, чи несе загрозу для суспільства продаж пенсіонеркою мінеральної води пасажирам потягу, щоб притягати її до адміністративної відповідальності? Чи легке життя змусило пенсіонерку займатися такою діяльністю? Чи не суперечитиме здоровому глузду застосування штрафу і конфіскації за судовим рішенням півлітрової пляшки мінералки у бідної пенсіонерки?
Якщо рішення суду виглядає безглуздо, то це привід для судді замислитися над питанням чому? Це сигнал для самоперевірки. У наведеній ситуації суд цілком міг скористатися згаданим вище тестом для перевірки законності й побачити, що не було застосовано необхідного закону. Стаття 22 Кодексу про адміністративні правопорушення передбачає можливість закриття справи у зв’язку з малозначністю діяння. Таким чином, проблема «здорового глузду» часто може бути вирішена з дотриманням закону.
Поради
Правильне та повне окреслення обставин у справі, які слід з’ясувати суду, це перший крок до ухвалення обґрунтованого судового рішення.
Встановлюючи обставини, для ухвалення обґрунтованого рішення у спорі дотримуйтеся критерію переконливості. Для постановлення вироку в справі застосовуйте критерій «поза розумним сумнівом».
Оцінюйте кожну ситуацію під кутом принципів права – вони виведуть Вас на правильне рішення. Намагайтеся враховувати цілі, а не суху букву закону і давайте йому найбільш справедливе тлумачення за конкретних обставин.
Проаналізуйте, чи не суперечать Ваші аргументи і висновки здоровому глузду.
За матеріалами http://www.fair.org.ua/